Чому воєнний стан запровадили саме зараз

Головне питання, яке впродовж останніх двох днів ставили собі всі: чому саме тепер президент, РНБО та Рада вирішили запроваджувати воєнний стан.

На це питання є кілька відповідей, кожна з яких не відповідає на нього повністю, але без кожної із них розуміння ситуації не буде повним.

Перша частина відповіді – військова. Останні чотири роки Україна веде неоголошену війну з Росією, проте жодного разу не було прямого зіткнення офіційних військових підрозділів України та РФ.

Крим захоплювали невідомі «зелені чоловічки», яких Росія не визнавала за представників своїх Збройних сил. Операції на Донбасі, навіть під Іловайськом чи Дебальцевим, де переговори велись якраз з російськими офіцерами, за версією РФ, проводили «місцеві повстанці», «ополченці» чи «відпускники».

Україна знає і розповідає світу, що на Донбасі правлять бал регулярні частини російської армії, але Москва цього не визнавала і не визнає.

Ситуація ж у Керченській протоці – кардинально інша. Українські кораблі були атаковані офіційними військовими підрозділами Росії. Вперше відкритим агресором без «прикриття» чи «посередників» стали регулярні російські сили.

Проігнорувати таку ситуацію Україна як держава просто не має права. Особливо, якщо врахувати, що напад на українські кораблі відбувся у водах, які Україна та весь цивілізований світ вважають українськими.

Росіяни, які, крім КНДР, Сирії чи Венесуели, єдині визнають анексію Криму законною, вважають Керченську протоку своїми прибрежними водами з усіма відповідними наслідками.

Але мовчки погодитись на такий стан справ для України означає просто віддати все Азовське море Росії, прирікши економіку, скажімо, Маріуполя на мільярдні збитки. Адже фактично весь експорт із Приазов’я йде морем. Без виходу у Чорне море Азовське стає в економічному плані беззмістовним озером.

До певної міри, прохід українських військових кораблів з Одеси у Маріуполь мав дещо провокативний характер. Від самого початку це була певна гра на нервах РФ.

Два катери і буксир досить віддалено можна вважати військовим угрупуванням, але їхній прохід під Керченським мостом був би уже другим цієї осені рейдом і міг стати річчю доволі символічною.

Але чи мало українське керівництво якісь інші варіанти загострити увагу світової спільноти, Радбезу ООН, НАТО, ЄС, США на кричущій проблемі Азовського моря?

Друга частина відповіді на запитання «Чому тепер?» – політична. Зрозуміло, що епопею із запровадженням воєнного стану було б несправедливим звести до самої лише підготовки до виборів. Але, багато в чому, саме такою підготовкою це і було.

Увесь політичний клас після заяв Турчинова-Порошенка про необхідність воєнного стану, сконцентрувався на одному питанні – що буде з виборами президента? В неділю ввечері УП доводилось чути це питання як від звичайних депутатів, так і від найвищих посадовців.

Якщо підсумувати аргументи критично налаштованих до Порошенка груп політикуму, з якими вдалося поспілкуватися УП, події неділі-понеділка отримують додаткове звучання.

Запровадження воєнного стану, будь то на 60 чи на 30 днів, може мати неочевидний політичний ефект.

Якщо глянути останні соціологічні викладки, то у президентських перегонах Порошенку доводиться конкурувати з багатьма відверто «віртуальними» противниками, типу Володимира Зеленського чи Святослава Вакарчука. Крім цього медійне поле осені було переповнене як не гучними мітингами «євробляхарів», так підняттям тарифів.

Із запровадженням воєнного стану головнокомандувач Збройних Сил отримує нагоду нагадати українцям, що у них є проблеми набагато більші. І то цілком реальні.

Фактично, одним великим мазком президент і його команда змінюють медійне тло всієї країни, роблячи центральною фігурою саме Порошенка – захисника, командуючого, стратега.

Ця стратегія президентської команди дуже спрощено може бути сформульована наступним чином:

перед обличчям реальної загрози виборець мусить «отямитись» і згуртуватись навколо того, хто може його захистити;

з Путіним самими жартами чи піснями не відбудешся, перед ним доведеться постояти за країну. А хто це здатен зробити крім Порошенка? Тимошенко? Досвід 2009 року і її газової ночі з Путіним говорить сам за себе…

І хай це матиме поки непрогнозовані економічні наслідки, хай валюта буде поводитись бозна-як, хай зовнішні запозичення стануть більш складними – але це все речі другого порядку, коли мова йде про фізичне виживання країни загалом і кожного громадянина зокрема.

Що важливо, команда Тимошенко має досить обмежений інструментарій для критики воєнного стану, адже саме її політична сила кілька років вимагала від Порошенка назвати війну війною.

Власне, голоси «Батьківщини» за воєнний стан – яскраве тому свідчення.

* * *

Єдиними природніми критиками Порошенка після введення воєнного стану лишаються «опозиціонери» із колишніх «регіоналів».

Будь то Юрій Бойко із крила Фірташа-Льовочкіна чи Вадим Новинський з Ахметівської групи.

Як і в ситуації з отриманням томосу для самостійної Української Церкви, в електоральному плані воєнний стан різко ділить виборців на дві групи: проукраїнську і проросійську. І ці групи дедалі більше віддалятимуться одна від одної.

І якраз «опозиціонери» з колишніх у понеділок були найдошкульнішими і найбільш різкими опонентами Порошенка.

«Це фактично узурпація влади і необмежені диктаторські повноваження для Петра Порошенка на цей місяць. Ми за це не голосували. Бо далі ці повноваження з великою ймовірністю будуть просто продовжуватись голосуванням у Раді. Вони знайдуть привід. От побачите!», – в буквальному розумінні слова кричав у камери недавно призначений лідер фракції «Опоблоку» Вадим Новинський.

Його колишній однопартієць Юрій Бойко у цей час похмуро йшов до виходу з Раду. Він свою порцію різких коментарів на адресу Порошенка уже роздав.

Для них ініціатива Порошенка в електоральному плані – справжній подарунок. Лишилось тільки вирішити, чи зможуть вони його між собою поділити.

Джерело: pravda.com.ua