Той день 35-річний вінничанин Юрій Підлуцький, його рідні й близькі запам’ятають надовго.
– Близько 14-ї години вдома я дізналась про лихо від куми Людмили, коли та зателефонувала: «Щойно біля фонтана коло магазину підрізали вашого Юру». Як виявилось, син стояв на зупинці «Вулиця Грибоєдова». 
Курив, нікого не чіпав. До нього підійшов знайомий. Може, конфлікт стався між ними, я і донині не знаю. Але знайомий чомусь встромив у Юрія ножа і втік. З останніх сил, стікаючи кров’ю, Юрій прохрипів перехожим: «Викличте мені «швидку допомогу», — згадує мати потерпілого Ганна Підлуцька. — На щастя, вулицею саме йшли брати Ігор та Дмитро Тарасюки та дружина одного з них, Вікторія. Вони одразу ж побігли до магазину, взяли рушник, яким вимокали кров, що лилась рікою з тіла сина. Потім викликали «швидку допомогу».
Ганна Підлуцька згадує: «…люди казали, що вперше серце сина зупинилось там, на зупинці, ще до приїзду «швидкої». Але медики його запустили і в прямому розумінні бились за життя сина так, що машина ходила ходуном. Далі була міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги на Київській, де місцеві лікарі теж зробили диво…»
Юрія Підлуцького у реанімаційному та хірургічному відділеннях лікарні ШМД рятували лікарі Юрій Демченко, Богдан Грицько, Василь Масьондз, завідувач хірургічного відділення Леонід Малік та лікар-анестезіолог Сергій Герасименко. А після операції потерпілого лікував Віктор Юрчак.
– Чоловіка доправили до нас у критичному стані, він був фактично при смерті. Низький тиск, велика крововтрата. Наскрізне поранення печінки, ушкоджені судини шлунка, пошкоджено підшлункову залозу, що загрожувало посттравматичним панкреатитом. Тому ми одразу поклали потерпілого на операційний стіл, — згадують медики. — Почали відновлювати кровообіг, провели реінфузію крові пацієнта. Це дало змогу стабілізувати тиск та не допустити зараження ран, бо той ніж був дуже брудний. Колись на ножове поранення до нас приходили подивитись медпрацівники навіть з інших лікарень. Нині такі випадки бувають майже щодня. Ми працювали злагоджено і чітко. Через 12 годин після операції пацієнт прийшов до тями…
– Того ж дня після 23-ї години мені зателефонував лікар з реанімаційного відділення. Спитав, чи я Ганна Яківна, а коли відповіла ствердно, то сказав: «Негайно йдіть до реанімації. Ваш син вже кликав вас!» – розповідає мати чоловіка. — Я спершу не впізнала Юрія у палаті. Забинтований увесь лежав, тіло холодне, а очі повні гірких сліз. Запитав тихо: «Мамо, у мене була операція?» Йому було дуже важко говорити…
18 діб Юрій провів на лікарняному ліжку. Стільки ж пекельних діб провели біля його ліжка і палати рідні і близькі…
– Ми стільки пережили, коли син перебував на тонкій грані між життям та смертю. Ліки, гроші… Добре, що у лікарні до нас поставились по-людськи, з повагою і людяністю, весь час цікавились, переживали. Лікар Юрій Демченко навіть на вулиці мене перепиняв і цікавився здоров’ям сина. Дякуємо за це щиро керівництву, лікарям і медичним сестрам хірургічного відділення. Дякуємо також рідним, близьким, які допомагали нам у біді. Врешті-решт, син став на ноги. Хоча до повного одужання йому ще далеко… Не скаржиться, однак, що у сина нині на душі та серці? Наш син спортивний і міцний, проте за характером дуже добрий, — плаче мати. — Не розуміємо, чому нелюд серед білого дня і людей безжально скалічив його. Ми знаємо, що зловмисника затримав по «гарячих слідах» дільничний інспектор Замостянського райвідділу міліції старший лейтенант Дмитро Шеремета. Усю ніч не спав, ризикував життям і здоров’ям і особисто затримав зловмисника у його власному гаражі, коли той «балдів» напідпитку під музику. Кажуть, у нього й купу ножів знайшли! Нині слідство веде слідчий, лейтенант міліції Анна Закринична. Ми щиро дякуємо їй за професіоналізм і небайдужість до нашої біди! Впевнені, що зловмисник отримає по заслугах.
Як повідомила начальник СЗГ УМВС області Анна Олійник, кримінальну справу порушили за статтею 121, ч. 1 Кримінального кодексу України. Нині справу направили до суду, а зловмиснику, який перебуває на підписці про невиїзд, вже пред’явили обвинувачення.
Юрій Підлуцький з юних років захоплювався футболом. Нині ж лише дивиться змагання. Що тепер чекатиме колись здорового чоловіка і його рідних – вони не кажуть вголос. Лише опускають голову і марніють очима від болю і смутку…
Анатолій МЕЛЬНИК